Ответы
у начерку до літературного автопортрету в. дрозд згадує рідне село, босоноге дитинство, в якому були і болі, і радощі, важку працю батьків, сільську вчительку, що «забралася до них чи то з харкова, чи з києва», безмежні луки, «каламутні» дороги, різні перипетії, що випали на його долю. чарівний світ села полонив його душу й серце, викликав потік думок, згодом став тією безмежною криницею, з якої він черпав свої творчі сили; тим корінням, яке живило душу, давало натхнення, поглиблювало
з-під пера письменника виходять твори різних жанрів: оповідання, повісті, новели, романи, які отримують полярні оцінки: хтось критикує їх, хтось благає «кинути написане в темний куток», хтось знаходить в них щось оригінальне й неповторне, а сам письменник наголошує: «не хочу бути таким, як усі», бо для нього — перш за все правда й лише правда. позиція в. дрозда відповідає тому стилеві, який входить у нашу літературу останнім часом і активно проявляється і в доробку деяких сучасних письменників. ім’я цьому стилю — постмодернізм (лат. post — після і франц. modern — сучасний).
«білий кінь шептало» — одне з ранніх оповідань митця, написане в ті роки, коли після століть жорстокого цензурного контролю наше мистецтво загалом (не тільки література) вперше розвивається в умовах практично повної свободи. знято будь-які обмеження. за кілька років українська література переборола тематичну неповноту, з прози зник такий жанр, як виробничий роман. зникли й теми, які за радянських часів були досить популярними: вірність комуністичній ідеології, радянський патріотизм, соціалістичний спосіб життя і т. ін. натомість розвиваються злободенні проблеми сьогодення, морально-духовне відродження нашого суспільства, з’являються твори еротичної тематики; набуває нового змісту поняття «художність літературного твору». мистецька якість художніх творів розглядається як гармонійне поєднання змісту і форми. правдивість і глибина зображення життя практично зливаються в єдине поняття.
яскравим прикладом нових творів є оповідання «білий кінь шептало». основну увагу варто сконцентрувати на образах і засобах їх творення, зокрема на алегорії, яка пронизує весь твір і є читачеві зрозуміти, хто є хто. головний герой оповідання — білий кінь шептало, в алегоричному образі якого письменник втілює суперечливу особу періоду «застою». шептало часто згадує своє дитинство, коли разом із матір’ю «бігав зеленими розореними дорогами, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ». ті роки «пахли молоком і конюшиною». мати розповідала шепталу про гордих білих коней, що «від дідів і прадідів працювали на і», а люди захоплювалися їхньою гордовитою поставою й аплодували їм.
йшли змінювалися обставини перероджувалися білий кінь потрапив до «бригадного стовпища», яке сприймається нами як натовп безликих персоналій. вони разом ходять на водопій, разом їдять сіно, здебільшого мовчки виконують усі вказівки степана. лише іноді голосно про щось говорять. проте шепталові це не цікаво. більше того, він переконаний, що потрапив до стайні тільки завдяки якомусь випадку, химерній долі. кінь — гордовитий, здебільшого мовчазний. степан ставиться до нього з повагою.
минає час, і в коня все частіше з’являються думки про те, «що люди рано чи пізно його зламають» (степан дозволяє собі бити білого шептало втрачає своє «я» і переконує себе в тому, що до всього треба звикати, що « вітру не побіжиш, то краще, розумніше» прикидатися скореним, а вільним бути лише в душі. він боїться, щоб люди не побачили фальші в його поведінці, не помітили брехливої покірності, тому й тягне голоблі.
повага до себе, відчуття свого «я», твердість характеру виявляються тоді, коли «хлопчисько чіпкими руками пригнув голову коня, спритно накинув недогнуздок і владно сіпнув до себе». протестуючи проти приниження (а воля в душі істоти росла і кінь «з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на ноги й побіг так, як, здається, ніколи».
і ось він на волі. використовуючи такий художній засіб, як нагромадження дієслів, письменник вводить у текст міні-описи довкілля, що поглиблює психологічну характеристику того, хто відчув волю: «небо над шептало напнулося, тріснуло навпіл; трави заворожили його своєю духмяністю»; через якусь мить він побачив у воді «чисту, прекрасну білизну». вир думок, спогаді але ось пішов дощ, й емоції кудись зникли. кінь не біг, не йшов, а плівся туди, до стійбища. гірка радість засмутила його. він не хотів бути білим конем, а тому шубовснувся в калюжу і став сірим. як усі!
чим ближче він підходив до стайні, тим більшим було його бажання побачити степана, відчути на собі тріск
Источник
Анализ стихотворения Клюева «Осинушка»
Стихотворение «Осинушка» написано в 1913 году. К этому времени талантливый поэт-мистификатор стал завсегдатаем литературных салонов, давно и успешно разрабатывая ставшую модной крестьянскую тему. Религиозные убеждения и состояние здоровья не позволяли Николаю Алексеевичу служить в армии, но и не мешали распространять революционные идеи в крестьянской среде. Революцию поэт трактовал как приход Царства Божия, духовное обновление народа. «Осинушка» написана именно в этот период.
Образ осинушки – это собирательный образ России. Поэт оплакивает не просто судьбу гибнущего дерева, а грядущую гибель великой страны, теряющей управление. В стихотворении проявилась самобытность русского поэта. Оно сочетает реальность и сказку. Осина олицетворяет живую народную силу, которую подтачивает червоточина безвластия и коррупции. Произведение создает атмосферу трагической неизбежности.
Стихотворение содержит такие выразительные средства:
- эпитеты – «горькая (несчастная, обреченная) осинушка», «златоцветный лет (отсылка к полету листьев золотистого цвета)», «стожарные сны», «листья зарные (цвета зари)»;
- риторическое восклицание – «У тебя детинушка разума займет!»;
- метафоры – «гложет сердце», «полымем разубрана», «лист-руда (листья рудые, то есть ярко-красного цвета)», «разума займет»;
- инверсию – «подрублена топором она», «гложет сердце ей», «вянет деревцо»;
- олицетворения – «червоточина гложет», «судьбинушка ворожит (предсказывает) беду», «осинушка ронит (роняет)», «облака крутятся»;
- антонимы – «сны – явь».
Стилизуя стихотворение, поэт вводит в него устаревшие слова «полымя», «ронит», «судина» – старорусское название смерти. Слова с уменьшительно-ласкательными суффиксами – «судьбинушка», «осинушка», «детинушка» – придают стихотворению фольклорный, песенный характер, характер народного плача. С их помощью поэт передает свое отношение к описываемым предметам. Текст изобилует отсылками к красному цвету – «лист-руда», «вся красным-красна», «листья зарные», «заря-осинушка».
Оборот «сны в явь оборотить» означает «осуществить вековые народные мечты о счастье, земле», «думы по ветру пустить» – значит, «распространить идеи освобождения». В определенном смысле Н. А. Клюева можно считать провозвестником революционных событий, имевших для страны фатальное значение.
Надо сказать, что в советское время своеобразие стихов Н. А. Клюева с мотивами однополой любви оценили не все. К тому же он, осуждая коллективизацию, отмежевался от советской действительности, которая разрушала традиционный мир русской деревни.
-
Откуда берутся стихи ахматова
-
Привет в стихах и картинках
-
Вероника тушнова у меня есть любимый стихи
-
Марина цветаева стихи на французском
- Картинки на 8 марта со стихами прикольные
Анализ стихотворения Клюева «Есть две страны…»
Н. А. Клюев, будучи ярким представителем так называемого новокрестьянского литературного направления, неизбежно должен был оказаться в оппозиции советской власти хотя бы по вопросу коллективизации. За разгромной критикой его произведений последовали ссылка и аресты.
Стихотворение «Есть две страны…» написано пятидесятитрехлетним поэтом незадолго до гибели в марте 1937 года в нарымской ссылке. Гнетущую, зловещую атмосферу предчувствия беды Клюев создает, используя следующие выразительные средства:
эпитеты – «печальные сосны», «пасмурная опушка», «заунывная кукушка», «зловещее окно», «апрельские розы (эпитет приобретает дополнительный смысл ввиду отсутствия в апреле роз)», «волчицына труба (в контексте произведения означает «волчий вой»);
олицетворения – «угрюмые пихты», «седые вербы», «пасмурная опушка», «весна погибла», «вплетает вьюга», «челнок рождает», часть из которых одновременно являются яркими метафорами – «пляска ветродуев (ветров)», «хрип трубы», «печальных сосен вереница», «космы (волосы) сосен», разновидностью жутковатого олицетворения являются также обороты «страны Больница и Кладбище», «тетушка Могила»;
метафоры – «стучусь кукушкой», «вплетает седину», «мелькая птицей», «певец избы (то есть человек, описывающий, воспевающий крестьянский быт и народные традиции)», «читаю нити (иначе говоря, вытканные на саване строки, слова)», «заря роз (цвет роз используется для изображения цвета неба на заре – в этом состоит перенос качества)»;
инверсия – «есть две страны», «сосен вереница», «верб седых», «птицей чернокрылой» – использована для построения рифм;
риторические восклицания – «…вереница… верб седых!», «Ку-ку!», «Откройте двери…!», «Будь проклят…!», «Н. А
Клюев – певец… избы!» – как и риторический вопрос – «Кому несешь зарю…?!» – помогают отразить эмоциональный накал, созданный автором;
обращения – «люди», «полуночный пес» – фиксируют внимание читателя и делают акцент на разности подходов: поэт ищет людей, а в нем видят пса;
перифраз «птица чернокрылая» подразумевает ворона;
сравнение «рождает ткань, как мерность строк» уподобляет ряды нитей в ткани рядам стихотворных строк;
эллипсис – «одна (из них) – Больница», «меж них (находится)… вереница…» – сокращает объем текста без потери смысла;
ряд однородных членов предложения – «сосен, пихт, верб»;
аллитерация (повторение однородных согласных) – «слыша скрежет ткацких кросен» – помогает создать звуковой образ происходящего.
Ряд слов в стихотворении нуждаются в уточнении. «Кросна» – это ручной ткацкий станок, а «клюка» – посох, палка, на которую опираются при ходьбе – символ обездоленных странников. Тот факт, что герой стихотворения обронил клюку и обращается к гробовщику – знак читателю, что поэт заканчивает свой земной путь. Стихотворение ясно указывает на то, что поэт предвидит собственное будущее – он понимает, что попал в жернова карательной системы, и выхода оттуда нет.
Олонецкая губерния (малая родина поэта) как административная единица Российской империи после революции вошла в состав Карелии. Цитата «Н. А. Клюев – певец олонецкой избы!» является эпитафией, вытканной на желтом саване его трагической судьбы.
Николай КлюевРубрики стихотворения: Анализ стихотворений ✑
